Георгій Мокрицький

Майдан Рад, 4
Історія будинку: від товариства взаємного кредиту до міської ради

       Мабуть немає такого жителя міста, який не знає цього будинку. Призначаючи побачення чи ділову зустріч біля нього, житомиряни кажуть: "Чекаю під годинником". Саме головний годинник Житомира, встановлений на фасаді будинку міської ради, є його головною прикметою. У 2000 році цей будинок зустрів своє перше сторіччя. Спочатку він мав зовсім інше архітектурне обличчя. Власне, як і призначення. Але все по порядку.
       Місце, на якому знаходиться споруда міської ради ще 200 років тому не було забудоване. Ділянка від бернардинського монастиря (тепер костьол Іоанна із Дуклі на Театральній) між київською і бердичівською дорогами в східному напрямку була зайнята садком, що належав цьому костьолу, і тут не було жодного будинка. Вона межувала з іншою великою земельною ділянкою, яка була у власності сестер милосердя шаріток і яка тягнулася звідси аж до берегів річки Тетерева. На межі цих двох ділянок і виникла згодом вулиця, яку сьогодні знають всі як Михайлівську. Власне попервах ця вулиця так не називалася і вулицею у сучасному розумінні слова зовсім й не була. Адже на початку 19 ст. на межі земель бернардинів і шаріток оселилися старообрядці пилипівської угоди, тому село їхнє й називалося Пилипонівкою. Вздовж села пролягла ґрунтова дорога, що й перетворилася через багато десятиріч на Пилипонівську вулицю, перейменовану у 1866 році на Михайлівську.
       Шістнадцять років тому 90-річний житомирський інженер, ветеран міськкомунгоспу П. К. Полігонкін розповідав мені про те, що під час асфальтування Михайлівської (тоді вона називалася вулиця Рад) у 1936 році ним на цій вулиці (на розі з вул. Лятошинського) на глибині близько півтора метри було знайдено дубову гать, а ближче до денної поверхні - ділянку неушкодженого "білого шосе". Останнє мабуть було шматочком старовинної поштової догороги з Петербурга через Житомир до Одеси, що могла діяти з другої половини 19 сторіччя. Отож, ця частина міста спочатку забудовувалася як село старообрядців-пилипонів і лише згодом, вже у 30-40-х роках 19 ст. вздовж Пилипонівської вулиці-дороги тут почали з'являтися перші будівлі власне житомирян.
       Уявлення про те, якою була ця місцевість в минулому, дають фрагменти рідкісних картографічних матеріалів з фондів топографічного відділу управління містобудування і архітектури міськвиконкому та особистої колекції автора. Зокрема, на малі 1781 року ми бачимо дві ще не сформовані напіввулиці-дороги — бердичівську і київську, поміж якими лежать землі бернардинів і шаріток іще зовсім не забудовані. На плані, датованому 30-ми роками 19 ст., бачимо вже вулицю Пилипонівську, будівлю театру навпроти неї (на місці нинішнього майдану Рад), та будівлю міського магістрату на Бердичівській. З планів міста тих років видно, що то були одноповерхові, переважно дерев'яні поодинокі будинки з великими садибами, вглибині яких розміщувалися флігелі, підсобні та господарські будівлі.
       В середині 19 ст. поселення пилипонів вирішив знести волинський губернатор-реформатор Микола Синельников. І він домігся свого. Пилипонів виселили на південно-східну околицю міста (про їхнє нове поселення й досі нагадує назва вулиці "Російська Слобідка"), а на місці села старообрядців почали виростати кам'яні 2-3-поверхові будинки. За новим, "європейським" зразком Пилипонівська вулиця забудовувалася впродовж майже усього наступного 50-річчя і однією з її останніх передреволюційних новобудов стала велична будівля Житомирського товариства взаємного кредиту, відома всім сьогодні як будинок Житомирської міської ради і міськвиконкому.
       Спорудження будинку Товариства розпочалося в травні 1899 року, а вже влітку 1900 року тут відбулося новосілля. У 1901 році до будинку Товариства було проведено водопровід, а згодом обладнано одне з перших в місті парове опалення.
Як свідчать документи Житомирського обласного державного архіву, ця будівля обійшлася товариству у 100 тисяч рублів, що було на той час зовсім не малими коштами. До речі, серед 681 членів цього товариства, на чиї кошти була побудована ця визначна міська споруда, зустрічаємо прізвища багатьох відомих і шанованих людей. Серед них - мирового судді Петра Антоновича Косача (батька нашої знаменитої землячки Лесі Українки), місцевого скульптора-каменяра Генріха Миколайовича Олішкевича (він виготовив перший в місті пам'ятник О. С. Пушкіну), засновника музичних класів Олександра Станісла-вовича Ружицького (ці класи потім працювали в будівлі Товариства і тому ми ще про них розповідатимемо докладніше). Прізвища деяких членів товариства можна було тоді зустріти... на карті міста. Так ім'я Йосипа Станіславовича Кашперовського носила Кашперовська вулиця, відома сьогодні як вулиця ім. Бориса Тена, а ім'я поміщиці Суриної —місцевість "Сурина Гора", на якій у наш час виріс мікрорайон Хмільники. До речі, батько Й. С. Кашперовського наприкінці 40-х років 19 ст. був міським головою Житомира (про нього, а також інших відомих на сьогодні керівників міста читач знайде дані у кінці цієї книжечки). Та повернемося на майдан Рад.
       Будинок Товариства був споруджений у стилі модернізованого бароко із застосуванням багатої (а подекуди й зайвої) ліпнини, числених карнизів, прикрас, складної форми санд-риків. Пілони були оздоблені рустовкою, балкони — балясинами. Ними ж був оздоблений декоративний парапет на даху будівлі. Вікна приміщення залу мали напівциркульне завершення, причому центральне вікно було заввишки в два поверхи і являло собою один із центральних елементів західного фасаду, який був по суті головним у будівлі (втричі довшим, ніж південний).
       В архітектурі будинку Товариства було застосовано принцип ритмічного чергування більш ефектних, динамічних елементів і спокійних, другорядних частин фасаду. Через кожних чотири вікна (по другому поверху) п'яте було багатше оздоблене, мало трикутний карниз-сандрик, підкреслювалося пілонами і карнизом із суцільної цегляної кладки. Ця частина будинку з таким вікном була своєрідним ризалітом, що трохи виступав за лінію основного фасаду, підкреслюючи тим самим її значення. Центральний вхід до будинку був менш ефектним, ніж сьогодні, але теж підкреслювався надбудовою у формах, характерних для пізньої готики. Це була вежечка, що увінчувала масивний кутовий еркерний балкон, влаштований над входом. Ріг будинку був зрізаний під кутом 45 градусів, що надавало споруді ще більшої пластичності.
       У гарних традиціях тодішніх часів (які, на щастя, поступово тепер теж відроджуються), перший поверх новобудови майже повністю був відданий закладам торгівлі. їх ми бачимо на старих фотознімках. Це були невеликі (на вікно-два) приватні магазинчики з прикритими брезентовими тентами вітражами, що створювало у літні місяці у приміщеннях затишок і приємний мікроклімат. Числених перехожих Михайлівської і Великої Бердичівської закликала різноманітна реклама, часто зроблена без почуття міри: "Господа курящие! Брось-те курить все табаки. Требуйте только табак фабрики Илика. Он совершенно безвред-ньій, нежньїй, приятньїй. Главная продажа в табачном магазине Р. Марьямчика. Михайловская ул., д. Взаимного кредита".
       Якщо уважно придивитися до старовинних фотознімків, то ми побачимо, що, незважаючи на видиму строкатість в оформленні цих невеликих крамничок, всі вони мали однаково оформлені і оздоблені фасади, вікна і двері, що вигідно відрізняє їх від поді-бних сучасних магазинчиків, які, немов гриби після дощу, з'являються на місці квартир у перших поверхах будинків на центральних вулицях Житомира. Таким же торгівельним залишилось призначення більшості приміщень першого поверху будинку Товариства і у пореволюційні роки. Але головним у ньому був все ж таки прекрасний актовий зал.
       Саме у цьому залі 20 травня 1903 року перед житомирянами співав сам Федір Ша-ляпін! На жаль, великий співак дав у нашому місті тільки один концерт. Щоб якось "поправити" це, один з журналістів в часописі "Радуга" придумав другий концерт, який ніби-то дав Шаляпін після виступу у залі Товариства взаємного кредиту просто неба, під час плавання на човні по Тетереву та й ще разом з... Горьким. Ця вигадка навіть ілюструється "діалогом" (цікаво, хто його міг записати?) великого співця з обездоленим талановитим юнаком, якому він потім, начеб-то допоміг стати професіоналом. Одне слово, все, як у добрій, гарній казці.
       Що ж до реальних подій, то мистецьке життя, принаймні, ще багато років було пов'язане з будинком Товариства. Справа в тому, що Товариство більшість своїх приміщень здавало в оренду. На першому поверсі - магазинам, на другому, крім незначної кількості кімнат, — музичним навчальним закладам. Це були класи Житомирського артистичного товариства та класи Житомирського відділення Російського імператорського музичного товариства.
       У перших з них навчався і потім вже викладав визначний український композитор Михайло Адамович Скорульський. Той самий Скорульський, мати якого Ніна Олексіївна Викова у 1903 році в актовій залі Товариства акомпонувала маестро Шаляпіну. 25 вересня 1987 року на фасаді будинку міськради до 100-річчя з дня народження композитора, автора знаменитого ба-лету-фейєрії "Лісова пісня" було урочисто відкрито меморіальну дошку Михайлу Адамовичу Скорульському. До речі, мелодії до "Лісової пісні" композитор збирав під час прогулянок околицями Житомира, записавши їх від селян Станишівки, Пісок, Зарічан.
       В інших класах - Артистичного товариства під керівництвом відомого житомирського музичного педагога О. С. Ружицького —навчався видатний український композитор Борис Миколайович Лятошинський. Однокласник Лятошинського по Другій чоловічій гімназії, головний режисер Київської російської драми ім. Лесі Українки Володимир Олександрович Неллі згадував, що у концертному залі Товариства взаємного кредиту вони залюбки слухали визначних митців Платана Цесевича і Михайла Ерденка, Яна Кубеліка і Йосифа Гофмана...
       Що ж до Бориса Лятошинського, то у класах, в яких він навчався, викладачами були Теофіл Даніїлович Ріхтер (батько всесвітньо відомого Святослава Ріхтера), талановитий іолончеліст і математик Василь Коломойцев, Марія Прушинська. Наставником Лятошинського зі спеціальності був керівник класів О. С. Ружицький. Племінниця Лятошинського, професор Київської національної академії музики і К. І. Шамаєва стверджує, що музичні класи Ружицького мали досить високий рейтинг. До того і ж музично-артистичним товариством у приміщенні Товариства взаємного кредиту систематично організовувалися так звані камерні "середи", в яких брали участь найкращі митці міста, приїжджі актори і музиканти. Судячи з газетних повідомлень, в січні 1913-го, останнього мирного року, тут відбулася 163-тя музична середа. Про "середи" в Товаристві взаємного кредиту згадувала у 1988 році і розповідала авторові цих рядків й сторічна житомирянка В. Я. Карафа-Корбут.
       Про це ж писала мені у січні 1984 року з Ташкента в одному з листів, двоюрідна сестра Святослава Ріхтера Маргарита Едуардівна Круковська-Рунська:
       "...В артистичному училищі крім навчання викладачі давали ще і концерти. Величезним успіхом користувався мій дядя Тео, молодший брат мого батька...". Це був Теофіл Данилович Ріхтер. Яскрава постать, талановитий музикант, якого запрошував до себе на роботу сам ректор Петербурзької консерваторії О. К. Глазунов. Але на заваді стала Перша світова війна, відтак Теофіл Данилович Ріхтер не потрапив до Петрограда і Святослав Ріхтер народився в Житомирі. Пізніше батько Святослава переїхав до Одеси і у перші дні Великої Вітчизняної війни був підступно знищений НКВД, тому що був ніби-то німецьким шпигуном...
       Отож в стінах будинку Товариства взаємного кредиту викладав талановитий житомирський педагог, батько знаменитого Святослава Ріхтера. Факт неординарний.
       Мистецьке життя будинку продовжувалось певний час (очевидно через наявність прекрасного залу) й в перші порево-люційні роки. Так, на початку 20-х років тут працювала трупа театру ім. Манцева при Волинській губернській чека. Цікаво, що В. М. Манцев був ніким іншим, як шефом української ЧК, а до того очолював "чрезвьічайку" у Москві і брав у часть у маловідомій сучасникові ганебній акції - арешті К. Е. Ціолковського (родовід якого, до речі, бере коріння з Волині). Цікаво й інше -житомирський театр ім. Манцева був єдиною подібною культурною установою при тодішніх органах ЧК на терені усієї більшовицької Росії.
       Незабаром в приміщенні будинку колишнього Товариства почав працювати Другий російський драматичний театр, що діяв тут до 1926 року. У цьому театрі у 1922 році відбулася прем'єра п'єси видатного українського драматурга Івана Кочерги "Зубний біль Сатани", здійснена режисером Л. Людвиговим. На сцені театру у ці роки виступали заслужена артистка РРФСР В. Л. Юреньова, актори Горелік, Деєва та інші, фокусник Кубер-лен, куплетист Зінгерталь. Керівником театру був Я. С. Думер, режисером — В. А. Чаговець, а завідувачем літературною частиною відомий український поет, згодом репресований, Яків Сав-ченко. Отож, не інакше, як іронією долі можна назвати той факт, що на сцені театрів ВЧК ім. Манцева та Другого драматичного в одному і тому ж приміщенні виступали жертви терору і їхні кати...
Забігаючи наперед скажемо, що тепер культурні традиції будинку відновлюються, і з початку 90- х років в залі міськради звучать не тільки виступи депутатів і керівників міста, а й чудовий спів знаменитої житомирської муніципальної хорової капели "Орея".
       У 20-х роках в приміщенні колишнього Товариства взаємного кредиту діяв також "Дом просвещения", клуб 132 піхотного полку, клуб ЛКСМУ. В одному з архівних документів мені довелось зустріти інформацію про те, що в клубі 132 полку виступав з лекцією сам колишній обер-прокурор святійшого Синоду Володимир Миколайович Львов. Після революції він емігрував за кордон, виступив у Парижі з лекцією "Советская власть в борьбе за русскую государственность", яку випустив у Берліні окремою брошурою. Подібна шовіністична платформа В. М. Львова - прийшлася до смаку радянській владі і йому дозволили повернутися на Батьківщину. Напевне і в Житомирі у 1926 році.,з вуст "гаспадіна-таваріща" Львова звучала лекція про історичну місію "єдіной и недєлімой".
       Крім пропагандистських заходів у концертному залі продовжували відбуватися виступи відомих митців. Так, у 1926 році тут співав найкращий бас СРСР, народний артист РРФСР Платон Іванович Цесевич. У 1926 році в приміщенні колишнього Другого держтеатру було відкрито Волинську музичну профшколу, серед викладачів якої зустрічаємо прізвище М. А. Скорульського. Щоправда, музична школа не довго проіснувала тут і переїхала на вулицю 1 Травня.
       Натомість приміщення на розі Михайлівської і Бердичівської зайняли числені радянські контори, а на першому поверсі продовжували діяти вже націоналізовані магазинчики, які перед війною були з'єднані між собою суцільним проходом, утворивши, таким чином, своєрідний універмаг.
       Під час визволення Житомира від німецько-фашистських загарбників будинок був суттєво пошкоджений пожежею, згоріли міжповерхові перекриття і у такому непринадному вигляді із закладеними наспіх уламками цегли вікнами та дверями першого поверху він простояв в центрі міста аж до середини 50-х років.
       Нарешті 21 лютого 1959 року будівлю колишнього Товариства взаємного кредиту було реконструйовано за проектом архітектора С. М. Енгельмана, розробленим в Житомирському обл-міськсільпроекті (тепер інститут "КП Житомирпроект").        Реконструкція обійшлася у 3,13 мільйона тодішніх рублів. Під час реконструкції було надбудовано третій поверх, змінено планування споруди. її плоша збільшилась до 1,9 тис. кв. м.
       Згідно з проектом було значно спрощено архітектурне оздоблення фасадів. Власне, про колишній будинок Товариства взаємного кредиту тепер нагадує лише велике в два поверхи вікно сесійної зали і симетрично до нього розміщені чотири інших вікна зали з півциркульним завершенням, а також деякі інші, помітні лише фахівцеві, деталі. Архітектором вдало "пом'якшено" ріг будівлі (за рахунок зрізаного кута), вміло застосовано карнизи між поверхами і навколо вікон. Будинок став одним із останніх зразків епохи "сталінської" архітектури в нашому місті, на зміну якій прийшла архітектура надто спрощена і вихолощена. Зовнішній вигляд реконструйованого будинку відповідає тодішнім вимогам радянської офіційної архітектури. Хоча у деяких аспектах будинок є в Житомирі неординарним. Так, він єдиний в нашому місті, що має двоярусне кругле фойє -спільне для другого і третього поверхів.
       З часом до архітектурного обличчя будинку міської ради вносилися окремі "косметичні" поправки, хоча в цілому він уник суттєвих перебудов і модернізації. Хіба що його коридори з'єднані з сусіднім на Михайлівській вулиці триповерховим будинком, який теж зайняли міські служби. Але це ніяк не вплинуло на зовнішній вигляд будівлі. Зважаючи на це, рішенням голови Житомирської обласної держадміністрації В. Лушкі-на 18 лютого 2000 року будинок міськвиконкому взято на облік як пам'ятку архітектури місцевого значення.
       Щодо незначних змін в архітектурному обличчі пам'ятки, то вони такі.
       На відзнаку 20-річчя Перемоги у портальній частині будинка міської ради, обабіч вхідних дверей встановлено мармурові пам'ятні дошки, на яких вказані назви 17 дивізій, бригад і окремих полків, які за визволення нашого міста були названі "Житомирськими".
       До безсумнівно вдалих знахідок архітектора перебудованої споруди слід віднести оригінальне кругле двоярусне фойє між другим і третім поверхами будинку, на стінах якого вже у 2000 році встановлено пам'ятні плити з іменами всіх керівників міста з часів введення Магдебурзького права (1444 рік), з'ясованими з допомогою мого колеги, архівіста Р. Ю. Кондратюка.
       Тепер будинок міської ради має підкреслено сувору, лаконічну, хоча й досить виразну архітектуру. Він завершується у кутовій частині оригінальною надбудовою, в якій у 1973 році замість недоречного слухового вікна було встановлено головний міський годинник. Складний механізм "житомирських курантів" розробили і виготовили фахівці виробничого об'єднання "Електровимірювач". І ось уже 27 років годинник вірно служить житомирянам. Точність ходу та синхронність руху стрілок і відворення сигналу бою забезпечують реле і автоматичні програмні пристрої, створені місцевими інженерами. Через кожну годину з гучномовців біля годинника лунає відлік часу, а потім мелодія. У 1973-1988 роках городяни могли почути щогодини декілька тактів з "Пісні про Житомир" композитора Г. Пономаренка, а з 1989 року — уривок мелодії з пісні відомого житомирського митця І. Сльоти "А льон цвіте...".
       У 1982 році на надбудові фронтону міськвиконкому було встановлено одну з телевізійних камер системи візуального контролю ситуації в місті, що здійснюється на пульті чергового УВС. Телекамера на міськвиконкомі дає змогу спостерігати за тим, що відбувається на майдані Рад.
       З 1990 року над годинником Житомирської міської ради одним з перших в Україні замайорів український синьо-жовтий національний прапор нашої держави, піднятий з ініціативи депутатів і тодішнього голови ради В. Г. Мельничука.
Згодом на фронтоні надбудови з годинником згідно з рішенням сесії міської ради було ліквідовано колишню комуністичну символіку і встановлено зображення герба Житомира, який ось уже більше півтисячоліття має наше старовинне місто.